?

Log in

No account? Create an account
Шоу байкерів та "гот-родс" в Ню-Джерзі.
jeweltector
   Зранку в мене гарчало попід вікнами .
   Вийшовши, згадав, що маємо сьогодні шоу байкерів та  аматорів "гот-родс" (що воно таке,хто не знає - оповім далі).

   Я живу в маленькому НюДжерзійському містечку БавндБрук. Тихо, мирно. Не знаю, чому саме в нас вирішила зібратись вся ця публіка, що візуально натякає на існування нечистої сили. Стало цікаво, тим більше, що моя вуличка теж перекрита і там щось діється. Пішов.
   Одразу косяком пішли суб"єкти , як менти пишуть, "специфічної зовнішності".





Аааа, от воно що: на моїй вуличці влаштували їхню реєстрацію.



Тут же й мотоцикли частково стоять (основна їхня тусовка була на паралельній вулиці).



   Які тільки вони не бувають!





  Харлеї є цибаті - "строкери", важкі та масивні "крузери", продовгуваті "стречери", а отаке чудо з колесом поперед себе називається "чопер".



  Як ЦЕ назвати я не знаю. Чи мотоцикл це взагалі?



   Оригінальний, збережений. На ходу!




    Оооо... На протязі п"яти кварталів центральна вулиця захаращена святом: ЯРМАРОК!  Чи ні, не так? Тут царство автомобільне.




  Роз"їжджають розпорядники.



    Їжа яка тільки хочеш.



В стилі неполіткоректного збіговиська й неполіткоректні (бо ЖИРНІ) сендвічі. Навіть овочевий і то називається "Жирний кіт". Щоправда, тут "жирний" можна також читати як "товстий". Кожен сендвіч всього 7 доларів.
Ціна помірна, але які там вони розміром - не бачив. Та великі ж мабуть.



    Поліція теж в стилі і в характері.



   Авта є тридцятих років.



   Сорокових.



   П"ятидесятих.



    Шестидесятих.



   За що люблю американську класику - багато місця!



І семидесяті роки репрезентовані.



   Але найбільше було "гот-родс". Буквально в перекладі "гарячий патик". Береться старезне авто, ставиться на потужне шасі, вкидається 6-7-8
літровий двигун - вуаля!
   Але найголовніше, все це мусить бути досконале естетично. Тобто, переробляється геть все і часом трапляються таки закінчені повновартісні
образи, справжні витвори мистецтва. Особливий пунктик - довершеність виконання.



  От вам "Вілліс". Чи, вірніше, те, що від нього лишилось.



   Треба бути дуже спеціальною особою, аби вправляти таке хоббі.



   Інтер"єр теж є арт твором. Бачите, яка колонка керма, як вписані сучасні прилади та огрівання чільного скла.



А сидіння!



    Попід автом розкладені дзеркала, аби було видно, як все досконало викінчено і зі споду.



  Ну, були монстри й побільше.



   Навіть на "Корвет" рука здійнялась!




  В куточку скромно стояли якісь Феррарі... Жодного зацікавлення ні в кого не викликали.



   Але тут хлопаки (разом із дівкою басисткою) вшкварили!
   Виявилось, абсолютно не на мої вуха. Старий я став.



Тому почимчикував додому. Усталий, но довольний я вєрнулся домой (тм)
А ревище й гармидер тривали аж до 4 пополудні.
Ввечері вийшов,глянув - наче нічого й не було.
Очевидно, такі шоу є річчю філософською.

Перемовини з Росією.
jeweltector
Той старий жид із анекдота про човникову дипломатію, Кисінджер, вже промекав про "неприєдання як умову". Йдемо на налигачі шантажистів. І, що гірше, весь світ іде. Для повсякдення абсолютно необхідне вирішення кожних проблем дмпломатичним шляхом, шляхом поступок і компромісів. В надії, що "додавимо" якось потім, крок за кроком і т.і..
  В часи революційних змін дипломатія на маргінесі. Вирішує все навіть не так сила, як рішучість, нахабство і швидкість (на відміну від безконечних диппроцедур), а єдина прийнятна процедура в спілкуванні - ультиматум.
  В такі часи важливо називати речі не евфемізмами типу "провокації", "самооборона", "обмежений контингент" і тому подібне, а казати: війна. І тоді відразу (!) стає однозначно зрозуміло як діяти і що робити.
 Весь світ запобігає перед норовливою панною росією, аби усадити за стіл перемовин. Це ще мова тільки про саму згоду! З чого випливає, що все подальше відбуватиметься виключно з ласки  тієї маразматички? І яку позицію прийме Захід? Терпеливих навчителів, що грамотно пробують вкоськати  розгаряченого шибеника?  Прагматичних сусідів, що дбають про своє і плювати на інше? Захланних агентів в розрахунку на вдасний зиск?
  Продовжувати можна довго і все буде правдою.
  Я б на місці уряду сказав: Росія загарбник, агресор. Вона силою забирає наші статки. Хай. Ми не в силі зараз того зупинити. Але ми НІКОЛИ не відмовимось від наших прав, і НІКОЛИ не відмовимось від намірів повернути загарбане будь яким шляхом, силою включно, і НІКОЛИ не сядемо за стіл перемовин із бандитами. Ми переможені, але не поконані. І вся наша подальша діяльність - плекання реваншу. І кари винуватцеві. Ми констатуємо перебування в стані війни з росією і перебуватимемо в цьому стані аж до нашої перемоги.
   Агресор роздратується? Аякже! І тоді або дійсно війна, або шана і підтримка всього світу  і (найголовніше) - САМОПОВАГА і внутрішня мобілізація на будь-які чини і не тільки військові.
  І, маючи таку внутрішню наснагу, з нуля гайда розбудовувати разом з країною національну систему оборони. Швейцарського зразка, японського, фінського, чи питомо свого українського - байдуже, але тоді будуть люди працювати, терпіти певні обмеженні, витрати і т.д. Бо йдеться про власну гідність.
   Угодовство і поразковість завжди ведуть до крові. Згадайте, аби не вилазив Порошенко на той бульдозер, аби винесли всю нечисть одним махом в той ОДИН ДЕНЬ, хіба було б скільки пролитої крови? Якби  хлопці з "правого сектору" не покінчили із "шикі-рикі-дана", наскільки б більше пролилося її напряму, а ще більше дотично? Отож.
   Коротше: беріть приклад із козака Михайла. Голий, на морозі серед ворогів не схилив голови і не гадки не мав торгуватись "та верніть хоч штани". Без штанів і з відрізаним оселедцем став взірцем сили духу, що поважають всі по всьому світі.
  Принизливі гешефти не принесуть нічого доброго, якою б високою дипломатією то не називалось.
   Шануймося, бо ми того варті.

Про самоорганізацію.
jeweltector
Слухи з перших рук:
  Мав розмову з давньою приятелькою з рідної Полтави. Вся на крайніх нервах. Була на мітингу сьогодні. Єдиний син, старший лейтенант, служить в Севастополі. Якраз у відпустці, тут, коло мами. Був, бо, каже Люба, годину як поїхав на вокзал. Телефонують одне одному кожні півгодини. При мені дзвонить, по розмові розумію, що жодних потягів-автобусів нема, підряджається таксист за тисячу баксів. Питається грошей, бо не вистача. За п"ять хвилин дзвонить знову, каже, що організувався пул, їхатиме з кимось вчотирьох, тепер вистачає. Дзвонить  ще через десять - їдуть.
   Кажу: так куди ж він їде? Чи їх туди впустять, а як впустять, то чи випустять (хлопець патріот і зраджувати думки нема)? Питаюсь , що за інформацію він має, офіційну, чи як?  - Та, по телефону. Весь час говорив із колегами і начальством там, в Севастополі. Ситуація: все заняли, всіх роззброїли. Ультиматум: переходьте на російську (не якусь там кримську!) сторону, або маєте 24 години, аби забратись звідти.  - Так якого ж біса він туди їде? - А боїться, що під трибунал віддадуть! - Хто?! - Та хоч ті, хоч ті!
   Ні, кажу, не розумію... Сенс який в цій його поїздці? А командир сказав, що він МУСИТЬ зголоситись негайно і сам на місці розібратись. Такий тепер порядок.
  Любонько, кажу, а хай він зголоситься тут, в Полтаві, до командира гарнізону і запитає, що має робити.
 - Та пізно вже ж!
 - Що значить пізно?" Країна у воєнному стані! Там все цілодобово!
 - Та, ти знаєш, я йому саме це казала, а він не хоче, бо має віру тільки до свого безпосереднього командира.
  Поїхав, коротше. Старший лейтенант української армії поїхав до чорта навкулачки.
  Скажіть, взагалі хтось про щось дбає? Такі люди, як той хлопчина, не спокусяться, а є ж на що, з його слів: начебто видають тут же ж російські паспорти, зачисляють на відповідну посаду із збереженням вислуги і вп"ятеро вищою платнею.
  Приклад переходу інформвійни в фізичну реальність.  Класичне провадження керування державою нинішніми  провідниками: десь нагорі "ідуть тьоркі", а нанизу хоч трава не рости! Все мусить зупинитись і нічого не діятись, поки б"юрократи еники з бениками не зведуть. А вороги діють."Вєсомо, грубо, зрімо."
  Не хочу, щоб цей мій допис трактували як поширення панічних чуток, але хочу, аби  щось діялось і закликаю до самоорганізації. Бо прецеденти на протязі останніх трьох місяців свідчать про те, що саме в ній наше спасіння.

(no subject)
jeweltector
Політик - професія. От, як військовики на маневрах: одні за червоних, другі за синіх. Воюю-ю-ють! А надвечір квасять при штабі до посиніння, спільні інтриги плетуть та кастою себе вважають (із порукою,звісно). Тут нічого не зробиш, так воно є по всьому світі.  Сик в тім, що належить зуміти, суспільство мусить поставити їх в такі умови, аби вони працювали на загальну користь. Все одно крастимуть (і скрізь крадуть), але мінімізовано, там де можна було поцупити мільйон, доведеться обмежуватись тисячою. Ну, це так, для прикладу. Не треба взагалі цим перейматись, а звернути увагу на створення нової конституції із усіма похідними, ну і контроль: готівка в Раді чи зухвало неприховані  "договорняки" легко відстежуються і мусять жорстко каратись. Знов же, наприклад. Бо таких моментів величезна купа.
   Це все до того, що зміст і напрямок нинішньої колотнечі навколо нового вина в старі міхи чи  старого вина в нові міхи взагалі мусять іти лісом. Натомість повинні б мусуватись всіма ЗМІ дійсно нагальні речі, як то: нові засади нової держави, причому персоналії мусять обговорюватись  виключно на рівні пошуку Гавела-ДеГолля-Саакашвілі, бо всі інші,  калібром поменше, "всівониоднакові".
   І наостанок: все вже придумано і продумано. Можна колотитись самим, стягувати доробки світових демократій та примоцовувати результати світових демократичних процесів у борні, з Майданами, скандалами, втратою часу і економіки і т.п. Велика надія, що "світова закуліса" дійсно візьме долю нашої країни в свої руки і "планом Маршалла", чи як там його не назови, дбайливо поставить Україну на ноги, перевернувши  з голови.  Тобто, що збудеться страшний сон "ватників" і Україна "запродасться" "піндосам і гейропейцям".
  І, нарешті, надія: пряме народовладдя. Україна дійсно має народну ментальність, традиції, досвід ( і то доказаний багатьма прикладами) і, головне, бажання, терпіти ту центральну владу номінально і спробувати жити так, як ніхто не жив раніше. Не Ісландія і не Швейцарія, бо ні масштаби ні темперамент і близько не лежали, але щось зовсім нове. Як писала комуністична пропаганда: дороговказ для всього людства. Може б "закуліса" спробувала проекспериментувати?
  Бо, насправді, ця ідея може стати  тим, чим Україна утвердиться в світі і в порівнянні з нею "тисячолітні рейхи" та "треті рими" таки дійсно ідуть лісом.

ЩОДО ПОБІЖНОГО МОМЕНТУ
jeweltector
Прекрасне побажання, аби чиновник, урядовець, став службовцем на виконанні волі не начальства а когось аморфного, що називається "народ" . Чим є державна посада в голові пересічного українця - марно мовити. І що, хтось це перелама? Хтось от просто так відмовиться від синекури? Таке враження, що об"єктивно не вистачає сили в реформаторів і варто б почати з консолідації з одночасним поширенням на регіони, збирати досить люду, аби те переломити повсюдно. Викохана сотнею років апаратна б"юрократична система здатна перетравити що завгодно і кого завгодно, але тільки не саму себе. Часткове вирішення питань, розпочате не адреналіні потоне в словах і паперах і може залишитись частковим. А по тому повернути "на круги своя" - вже діло техніки. Згадайте розхожий сюжет совєтської пропаганди, а інколи й щирого мистецтва, сюжет приходу до виконавчої влади, будь то завод, колгосп, полк чи місто малокомпетентного, але переповненого революційним натхненням "комісара", "червоного директора", "червоного дипломата" іт.п.  Молоді і сильні духом тільки можуть те зробити. Батоно Міхо скористався порадою В.Гавела "Краще 5 років помилок, ніж 50 років саботажу і в нього получилось. Варто спробувати. Але для цього треба вводити поняття "революційна доцільність", котру на дух не сприйме просвєщонная Європа. Або падати в ноги тій самій Європі з благанням нового "плану Маршалла". Ну і, нарешті, є третій шлях, котрий називався "денацифікація", "декомунізація" , а як його назвати  у випадку України - то вже питання другорядне. Головне з найголовнішого: повне відсторонення старих кадрів, як би кому образливо не було. Бо "лучшє пєрєбдєть, чєм нєдобдєть".

ПРО ЮЛІНУ КАМЕРУ І ЗЕМЛЯНКУ БРЄЖНЄВА.
jeweltector
  Вичитав, що показують журналістам камеру ЮВ. Про лікарняну палату, правда, не чув.
   Згадалося, як 1978 року довелось працювати (дуже коротко, правда - втік, бо міг зваріювати) районним архітектором в Новоросійську. Пам"ятаєте : "Малая зємля-а-а-а!"? Отож. І мусив приїхати дорогий Леонід Ілліч і під це діло була реконструйована та сама Малая зємля. Між іншим вирили земляночку, де комісар Брєжнєв вручав партквитки і таке інше. Стіл, лежанка, шинелька на цвяшку, на дощатому столику зошит в клейончатій палітурці, каганець із гільзи... Музейщики з ХудФонду закінчили в спільному ажіотажі вже за день перед явлєнієм народу, тут же ж художня рада прийняла (я був присутній), а на ранок мене викликали істеричним дзвінком: посеред землянки була накладена неабияка купа гівна.  Поки мотались за зварювальниками, поки нещасні комунальники вигрібали-спреювали оосвіжувачами, особіст аж двічі грозився мені "за разглашєніє". Коли приїхав нарешті, як і годиться, із великим запізненням, солнцєлікій - землянка мала гратовані двері, точно як в кіно про американські в"язниці.   Лулз.
  А на Малій Землі дійсно була запекла битва і полягла скажена кількість народу, вічна їм пам"ять, і недай Боже ще коли ту пам"ять профанувати. Слава Героям!

ПОГРАБОВАНА ОДНОКЛАСНИЦЯ.
jeweltector

Спілкувався по скайпу із однокласницею. 63 роки тітоньці. Наче ж іще не зовсім бабуся.

Чоловік помер в кінці восьмидесятих, когось шукати - було не до того, треба виживати і сина підіймати. Підняла, на крило поставила, вивчила - військовик в Севастополі. Яким чином - класичним човником із класичними картатими торбами. По жіночому копієчка до копієчки тулила - доробилась до кіоску, а пізніше вже до двох маленьких продуктових крамничок на базарі. В одній дві продавщиці, а в другій взагалі одна. Якби там не було - бізнес!. І якби там не було , а добавка до пенсії в масштабі одинокої старіючої жінки досить суттєва. І бойфренд, як тепер кажуть, знайшовся! Пристойний чолов"яга, льотчик в минулому, теж одинокий, получилась майже (та чого там майже?) сім"я! Стабільний, вимучено-заслужений відпочинок на старість.

Ага!

Плаче: Костя (бойфренд) ліг вирізати жовчний міхур і помер на третій день в лікарні.

Риторично питає крізь сльози, що це за країна, де люди мруть від операції жовчного міхура.

Далі більше:

- Що ж я оце робитиму, без грошей, одна в хаті?

- Та ти ж маєш постійний дохід.

- Маю постійну пенсію і більш нічого. Хоч і не мінімальна, так хіба можна       прожити??

- Стривай, так а бізнес?

- Який бізнес? Нема бізнесу, 20 тисяч замість бізнесу!

- Як це?

- Так! Сказали, що ноги в одному ставку утоплять, руки в другому, а те, що лишилось, на фарш перекрутять і в моєму магазині продадуть. Забрали бізнес!

20 тисяч дали, четвертину від того, що вартий. І все.

- Так а в міліцію? А "криша"?

- А вони що, не міліція? І криша ж...

- Та як же ж так, що ж ти сидиш?

- А що я зроблю?

- ... твою мать, та їдь в Київ на Майдан!

- Кінчились мої майдани. Як човникувала та торгувала на холоді, ноги так збила, не годна я там стояти.

- А на місцевий хоч? (Діло в Полтаві).

- А толку з того місцевого... Там три каліки. Не вірю я. Може в Києві щось зміниться, то й до нашого хутора дійде...

--------------------------------------------------------

Повтішав її як зміг, та хіба втішиш?

Судячи з того і з сього - рутинна сучасна українська історія.

Не перша, не тисячна, і не остання.

--------------------------------------------------------

Питання: як відійдуть бандити , чи можна буде якось оцей весь "бєспрєдєл" переграти? Відновити справедливість? Повернути награбоване? Сльози витерти? Буде створено якийсь комітет ,що розгребе, покара і воздасть?

Чи ці питання теж риторичні?


Новорічна історія тіпа "С льогкім паром".
jeweltector
   Написав  новорічну  історію. Історія совєцька, для автентичності  написана общєпонятним язиком совєцкого чєловєка, бо був тоді...

Совок "развитого социализма". Для описания необходимо перо Гоголя, ну, на крайний случай, Веллера. Стабильность достигла всеохвата , закуклилась и пошла по кругу. Неизменной стала "Ирония судьбы" на Новый Год и всем было понятно, что это навсегда. И дефицит тоже навсегда. Нет, не так: ДЕФИЦИТ! - вещь , определяющая всю жизнь, а уж празднование Нового Года и подавно. Это был праздник не только смены календаря, но и годичный праздник  объедения. Только на новый год профком выделял деньги и "по своим каналам"  организовывал "продуктовые наборы" для простых советских смертных, в которых были синяя курица, батон вареной колбасы, венгерский горошек "Глобус", баночка майонеза (собственно, компоненты оливье), грузинские мандаринки и ШАМПАНСКОЕ.  На протяжении года шампанское можно было купить, хоть и по неадекватной цене, но с осени это вино категорически пропадало из продажи: то ли власти накапливали его на упомянутое осчастливливание народа, то ли проклятые империалисты (тогда еще ни госдепа ни вашингтонского обкома не было) интриговали. Легкомысленная публика как-то не удосуживалась прикупить газированное счастье заранее и в канун оливье, елок и мандарин оказывалась во власти профсозной благосклонности.
  Это было предисловие.
  А теперь - словие.
  Встречал я то ли 78, то ли 79 Новый год. И было 30 декабря, канун.
  И была у меня в тогдашнем Ленинграде, как теперь говорят, гелфренд,  по тогдашнему - подруга. И жила она на верхнем этаже углового дома бульвара Профсоюзов. Теперь он называется, кажется, Конногвардейским. Сверху открывался чудесный вид на Исаакий, а величественный имперский скачок Медного Всадника в таком ракурсе представлялся никому не нужной мышиной возней. Хорошее жилье было, центровое, но - коммунальное. Коммуналки - особ статья, все знают, но в нашем рассказе важен момент по Высоцкому: "На двадцать восемь комнаток всего одна уборная".
   Невероятно, а может и обидно, но в то время подавляющая масса советских людей мылась, извините за подробности, раз в неделю. Даже термин такой был: банный день. Что характерно, чаще всего в общей струе находились и счастливые обладатели "удобств", те, у кого ванна была дома.  У кого не было, ходили в баню. Попасть в баню перед праздником, да еще в ситуации, инспирированной  "Иронией судьбы" было невозможно. Тоже дефицит, если угодно. Ну, или потеря полпредпраздничного дня для особо грязных или упрямых.
   Гелфренд моя заявила, дескать ее подруга с семьей вселились в зданный к празднику кооперативный дом ("Прекрасная трехкомнатная квартира, они так счастливы и мы за них все рады") и совмещают новоселье с Новым Годом и она договорилась с той подругой, что приедет со мной помыться в ихней ванной, а за это мы поможем  нарезать салаты, поскольку компания ожидается у них очень большая (детей увезли к родителям) и они на все не успевают. Хорошо. Поехали.
  То ли Колпино, то ли Купчино, в питерской географии не силен - представьте себе обычную питерскую окраину , представьте городской транспорт в мороз и ажиотаж - доехали. Друзья оказались милыми интеллигентными людьми. Хозяин - крутой математик, профессор, только приехал, кстати, из Лондона (по тем временам уже событие из четвертого измерения), жена же неумолкаемая трещотка.  Мы с хозяином уселись на кухне за заваленный  салатными исходниками стол, девочки же взяли  свои причиндалы и удалились под непрерывный щебет в ванну "Заодно и подкрасимся", что предполагало временной лаг. Согласно ситуации хозяин вытащил из холодильника  "Посольскую" из дьюти-фри, неописуемый дефицит, да еще в невиданной литровой бутылке и разлил. Мы с ним сразу как-то друг другу понравились. Потек  хороший такой мужской интеллигентский разговор, последовала вторая-третья- четвертая (хорошо сидим!) и так далее, вдруг  хозяин  озадачился: было тихо.  За годы семейного бытия он привык к фону, создаваемому подругой жизни и рефлекторно отреагировал: что-то не так. Встал, подошел к двери ванной и постучал. Тихо. Чужая семейная жизнь, но я тоже подошел, мой интерес ведь тоже там находился. Постучал еще. И еще. За дверью какой-то невнятный шепот, плеск и никто не отвечает.
   - Эй, девочки, у вас все в порядке?
     Нет ответа. И вообще затихли.
   - Вы слышите? Отвечайте! У вас все в порядке?!
   После  нескольких безответны воззваний хозяином была взломана дверь, то есть жалкий  казенный шпингалет и мы ввалились в ванную.
   Дамы, пьяные вусмерть, сидели вдвоем в ванной. Лоснились плечики, поблескивали глазки. На полу катались 9, как оказалось, пустых бутылок из-под шампанского.  Будущие гости снесли  свою лепту в общий котел и это хранилось под ванной, ибо на балконе мороз, в комнате тепло, а там достаточно прохладно.
Наши женщины что смогли выпили, а что не осилили - вылили в ванну. Так, очевидно, поступала кавалерист-девица Дурова в пику поручику Ржевскому.
 Вода (или как это назвать), между тем, остыла, что незамедлительно подтвердила моя пассия, смешно наморщив носик и чихнув.
   Дамы вылезать не желали. За сливную пробку дрались как молодые львицы. В конце-концов, грубая сила победила, львицы были кое-как ополоснуты, завернуты в полотенца и отправлены в койку.
  А мы? Мы всю ночь пили водку, матерились и резали салаты.
  А завтра было похмелье и Новый Год.

ПЛАН МОНУМЕНТАЛЬНОЇ ПРОПАГАНДИ ВІД ПР.
jeweltector

- В.Ф.Янукович. Скульптура дуже велика, на кшталт родіни-матері, одна, шкода, на Говерлі ставити небезпечно, отже - на териконі. Зона прийому алкоголю в природніх умовах коло підніжжя, тисяча сходинок до щастя і т.і.

- В.Ф.Янукович "Батя". Бетон, чавун, олійна фарба. Мусить бути в кожному населеному пункті, гарна оказія на підтримку вітчизняних металовиробників.

- М.Я.Азаров   проганяє хворостиною козлів, котрі заважають жити. Монумент. (козли тавровані символікою США та Євросоюзу)

- М.Я.Азаров і капуста (садить, збирає, шаткує, квасить, продає, купує, похмеляється). Гіпсові скульптури до повсюдного поширення.

-   Азаров вимовляє слово "паляниця". Динамічна композиція.

- Чечетов в армрестлінгу перемагає руки, що нічого не крали.

- Олійник в колі друзів. Друзів підбирати по місцю знаходження скульптури.

- Стоматолог. Просто стоматолог. Портретна схожість довільна.

- Скульптурна композиція "гоподепа" в формі латинської літери V. Гепова    половина неодмінно демонструє ту саму літеру.

-  Кобзон на пальмі Мерцалова.

Крім того:

-   Тадєєв вчить ботаніку.

- Богословська в польоті.

-   Герман читає "2000".

-   Колесніченко в галіфе на згорілому танку із пучком колорадських лєнточок в одній руці і чековою книжкою в другій.

- Лєнкабандарєнка відбілює рота.

- Захарченко з табельним пістолетом в момент подвійного суїциду.

- Клюєв в шинелі Дзержинського.

- Впердуюча Королевська.


- Бендерівці б"ють Маркова.

- Мережа дитячих майданчиків, прикрашених казковими персонажами  Медведчука, Шуфрича, Колєснікова та іншої дрібноти.

- "Беркут". Жанрові фігурки. Маленькі, середні та великі. Маленьких просто дуже  багато. Дуже. Іще більше. В комплекті з іграшковими водометами. Середні з влаштованими матюкальниками, настольні і для гніту в діжку. Великі -  лякати людей в неочікуваних місцях.

- "Тітушки": іграшки із дешевого китайського пластику в абібасах і кепочках.   Вміють говорити "Іді сюда", "Сємкі є?" і т.і.

Та меморіальний комплекс "Луганська копанка".

ПРО РІЗДВЯНУ САМООЦІНКУ
jeweltector

Питати про гроші-заробітки в Америці просто неможливо. Сфера настільки делікатна, настільки інтимна, що часом найближчі люди не знають про доходи свого благовірного чи родича. Про тих, що збираються женитись, годі говорити.

І є тут одна засада: перстеник, котрий вручає майбутній дружині пан молодий на заручини, має бути строго вартістю двом місячним його заробкам. Така ментальна пастка в суспільстві жовтого диявола. Бо наступного дня наречена антилопою цокотить до ювеліра оцінювати спроможності судженого.

Це передмова.

А тепер мова.

Працював я "фрі ленс" на дуже відому та багату дизайнерську фірму. Обстановка в них була вповні ліберальна за всіма можливими вимогами політкоректності, тімбілдінгу та інших корпоративних премудрощів і сучасних ідіотизмів. Ходив я до них щотижня всього з півроку і тут насунувся "Крістмастайм", себто Різдво Христове. Про Христа вже взагалі не згадують, бо свята перетворились на торговий хепенінг із шаленством шопінгу та подарунків. Умри, але подарунки всім роздаруй хоч як.

Отже, приходжу я собі із рутинним робочим візитом до працедавців, а там - Гопа! - вручають мені, як члену колектива, хоч і не зовсім повноцінному, подарунок. Красивий паперовий мішок, в ньому ще красивіший поздоровчий адрес "Веселих свят!", ще-ще красивіша ялинкова іграшка і ще-ще-ще красивіша пляшка шампанського. Французького, не баран чхнув. Розмальована прямо по шклі лілеями   в арт-нуво. "Мое Шандон". Я подякував, забрав той кульок із змішаними почуттями, а вдома по телефону поділився із друзями, що от таке сталося. Мене просвітили, що це не просто так, бо шампанське видають строго по ранжиру і можна по вартості вина визначити власну вартість в очах фірми.

І от наступного ранку я як та наречена, а, вірніше, дурень-дурнем, помчав до винного взнавати ціну тієї пляшки. Інтернет в ті часи ще не був аж такий просунутий, щоб продавати вино онлайн. Так що довелось діяти в реалі. Конкретно - оббігати аж чотири крамниці, бо в тих трьох акурат такого шампанського не було. Знайшов врешті-решт. Дуже вже велика спокуса, заінтригований був. Тридцять шість долярів. Небагато. Хоча... найдешевше три коштувало, а от верхня межа таких вин мені невідома, знаю, що "Кристал" тягне на тисячу.

Образився на них був. І сам, коли мав бізнес, своїм "емплойї" нічого на Різдво не дарував. В ресторан водив на, як тепер в Україні кажуть, "корпоратив", а так - ні.

Що характерно: сам для себе ніколи не купую шампанське дорожче тридцятки.

Хибна самооцінка?